„Право ненародженої дитини на життя”

„Право ненародженої дитини на життя”

Доповідь на конференцію „Правове становище дітей в Україні (до 15 річниці чинності в Україні Конвенції про права дитини” (20.10.2006. Академія адвокатури України).

Доповідач: студентка Академії адвокатури України Чучкова Наталія Олександрівна

План
1. Момент виникнення права на життя
2. Складові права на життя
3. Правова природа аборту
4. Готовність держави і суспільства зустріти народжену дитину
5. Згода чоловіка на проведення дружиною аборту
6. Висновки
7. Пропозиції щодо гарантування ненародженій дитині права на життя
8. Використані джерела

1. Момент виникнення права на життя
Право на життя – це фундаментальне і невідчужуване право людини, що випливає із самого факту існування її як живої істоти. Воно закріплене на всіх законодавчих рівнях (і на міжнародному, і на регіональному, і на національному). Але момент виникнення цього права чітко ніде не виписаний. Це спричинює неоднозначне вирішення ряду питань:

- що є початком життя: народження чи запліднення?
- чи наділений ембріон статусом дитини?
- чи розповсюджується на ненароджену дитину право на життя?

Я підтримую точку зору тих науковців, які визнають початком життя 14 день після запліднення, а ембріон – дитиною. Тому право на життя виникає з 14 дня після запліднення.

Я обґрунтовую свою точку зору наступним:

1. 10 абз. преамбули Конвенції про права дитини: „дитина... потребує спеціальної охорони і піклування як до, так і після народження”;
2. ч. 2 ст. 25 Цивільного кодексу України забезпечує охорону інтересів „...зачатої, але ще не народженої дитини”;
3. рішення Ради Європи по біоетиці від 1996 р.: визнання ембріона людиною на 14 день після запліднення.

Отже, як на міжнародному, так і національному рівні ембріон визнано дитиною. І тому я категорично не погоджуюсь з твердженнями, подібними до таких, як: „...українське законодавство не розглядає ненароджену істоту як людину, хоча і може визнавати у випадках, встановлених законом, інтереси „зачатої, але ще не народженої дитини” [5]. Адже не можна десь визнавати ембріон дитиною, а десь таким його не визнавати.

Зважаючи на це вважаю за необхідне, по-перше, змінити світогляд відносно статусу ненародженої людини і, по-друге, внести ряд змін в законодавство, основними із яких є: більш чітке визначення поняття дитини; момент набуття нею правового статусу, в тому числі права на життя.



2. Складові права на життя
З визнанням права ненародженої дитини на життя змінюється сутність цього права. До його складу повинні входити не лише невід’ємність цього права та заборона свавільно позбавляти життя, але й право на народження і на збереження життя. І тут виникає колізія: з однієї сторони держава зобов’язується згідно Конституції України і міжнародним актам гарантувати і охороняти право на життя (до якого також входить і право на народження), а з іншої сторони вона на законодавчому рівні дозволяє аборт.

3. Правова природа аборту
Отже, що таке аборт – операція чи вбивство? Ухваливши на сесії Ради Європи по біоетиці в грудні 1996 р. рішення, що ембріон є людиною на 14 день після зачаття, офіційна медицина визнала здійснення аборту умисним перериванням людського життя, тобто вбивством. Згідно зі ст. 115 Кримінального кодексу України умисне вбивство – це каране діяння, вчинення якого тягне за собою кримінальну відповідальність. Отже, за загальним правилом, аборт – це злочин (вбивство). Але зважаючи на специфічний статус ембріону, існування такої можливості як штучне переривання вагітності є в деяких випадках (наприклад, зґвалтування, серйозні медичні проблеми) виправданим, а тому, я вважаю, потрібно не забороняти аборт взагалі, а законодавчо передбачити вичерпний перелік випадків, коли дозволяється проведення штучне переривання вагітності.

Тому вважаю за доцільним визнати на загальнонаціональному рівні аборт вбивством, проводити відповідно до цього широкомасштабну просвітницьку діяльність а також змінити і доповнити законодавство.

4. Готовність держави і суспільства зустріти народжену дитину
Визначаючи аборт вбивством у держави і суспільства виникає обов’язок створити і запровадити в життя систему гарантій права на життя ненародженої дитини, систему заходів протидії абортам. Оскільки, як відомо, найпоширенішими причинами вчинення аборту є матеріальна злиденність і суспільний осуд самотніх матерів чи матерів-підлітків.
Необхідність запровадження таких заходів обумовлюється статистикою і національними програмами України щодо сімейних проблем.
Згідно з даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, у світі щороку роблять 53 млн. абортів, а за останні 30 років таких операцій виконано більш ніж мільярд.
Станом на 2005 р. кількість абортів в Україні, порівняно з минулими роками, зменшується, проте на тисячу жінок репродуктивного віку їх припадає приблизно 20-30. І на жаль на одну народжену припадає дві вбиті дитини.
Дані про зменшення кількості абортів свідчать, що за останні роки держава здійснює певні кроки по збереженню матері від аборту. По-перше, це запровадження указом Президента значної матеріальної допомоги при народженні дитини. А по-друге, це деякі зміни у законодавстві. Так, порівнявши ст. 53 Кодексу про шлюб та сім’ю України 1969 р. „Встановлення походження дитини від батьків, які не перебувають між собою в шлюбі” та ст. 128 Сімейного кодексу України 2002 р. „Визнання батьківства за рішенням суду”, можна зробити позитивний висновок про те, що новим кодексом значно розширено можливості визнання батьківства. А це, безперечно, важливий моральний і психологічний фактор, що захищає ненароджену дитину.
Тим не менш кількість абортів досі залишається дуже великою. Цей факт ставить під загрозу національну безпеку, оскільки з кожним роком кількість населення в Україні стрімко зменшується. Тому Українській державі необхідні радикальні заходи щодо вирішення проблеми аборту. Прикладом для наслідування може стати законодавство Польщі, у якій аборти дозволено робити лише тоді, коли вагітність виникла внаслідок зґвалтування, а також через серйозні медичні показання. В цій країні також передбачено покарання для людини, що проводить аборт – від двох до п’яти років ув’язнення.

5. Згода чоловіка на проведення дружиною аборту
Згідно з ч. 6 ст. 281 ЦКУ штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує двадцяти тижнів, може здійснюватися за бажанням жінки. А відповідно до ч. 2 ст. 54 Сімейного кодексу України усі найважливіші питання життя сім’ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. Без сумніву, питання народити чи не народити дитину – це одне з найважливіших питань життя сім’ї, і тому думку батька необхідно враховувати при проведенні штучного переривання вагітності. Якщо рішення про відмову від дитини дружина прийняла одноособово, вона, відповідно до ч. 2 ст. 54 СКУ має вважатися такою, що вчинила протиправну поведінку. Тому у відповідь на порушення права на батьківство чоловік може не лише вимагати розірвання шлюбу (що передбачено ст. 50 СКУ), а й відшкодування моральної шкоди [6].

Висновки
1. Право на життя виникає з 14 дня після запліднення.
2. Ембріон має статус дитини.
3. Аборт – це дітовбивство.
4. Питання проведення аборту вирішувати спільно подружжям.
5. Необхідність радикальних заходів з боку держави за для гарантування права на збереження життя і права на народження:
 внесення змін до законодавства;
 проведення просвітницької діяльності з метою засудження аборту як явища;
 створення матеріальних гарантій протидії аборту (надання житла подружжю, матеріальна допомога);
 підвищення відповідальності за проведення незаконних абортів.

Пропозиції щодо гарантування ненародженій дитині права на життя

Заходи, які необхідно провести за для гарантування ненародженій дитині права на життя:
1) внесення змін до законодавства;
2) проведення просвітницької діяльності з метою засудження аборту як явища;
3) створення матеріальних гарантій протидії аборту (надання житла подружжю, матеріальна допомога);
4) підвищення відповідальності за проведення незаконних абортів.

Пропозиції щодо внесення змін і доповнення законодавства:
1. До поняття дитини (що міститься в Законі „Про державну допомогу сім’ям з дітьми” від 21.11.1992 N 2811-XII, „Про громадянство України” від 18.01.2001 N 2235-III, „Про охорону дитинства” від 26.04.2001 N 2402-III; в Сімейному кодексі тощо) додати: „це особа з 14 дня після запліднення і до 18 років”.

2. До ч. 1 ст. 6 СК України внести такі зміни: „Правовий статус дитини має особа з 14 дня після запліднення і до досягнення нею повноліття”. А саму статтю доповнити ч. 1-1: Ненародженою вважається дитина з 14 дня після запліднення і до моменту визначення її живонародженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров’я”.

3. До ст. 281 ЦК України „Право на життя” додати ч. 2-1: „моментом виникнення права на життя є 14 день після запліднення”.

4. Ч. 1 ст. 6 ЗУ „Про охорону дитинства” („кожна дитина має право на життя з моменту визначення її живонародженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров’я”) змінити на: „кожна дитина має право на життя з 14 дня після запліднення”.

5. Внести зміни до ч. 6 ст. 281 ЦК України: „Штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує 14 днів, може здійснюватися за бажанням подружжя. Штучне переривання вагітності після 14 днів вагітності може бути проведене у випадках, встановлених законом, за спільною згодою подружжя”.

6. Створити закон, де встановити вичерпний перелік обставин, що дозволяють переривати вагітність після 14 днів вагітності, розділивши цей перелік на дві групи: обставини, що дозволяють переривати вагітність від 12 до 22 тижнів вагітності; і обставини, що дозволяють переривати вагітність після 22 тижнів.

Використані джерела

1. Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 р., ратифікована Україною 27.02.1991 р.
2. Програма діяльності Кабінету Міністрів „На зустріч людям” від 04.02.2005 р.
3. Петро Гусак. Природне право як підстава для позитивного права на життя// http://www.ucu.edu.ua/ukr/research/conferences.and.seminars/2005/abortionconference
4. Пунда О.О., Гуменна О.О. Правове регулювання штучного переривання вагітності в Україні: цивільний та кримінально-правовий аспекти.// http://library.cepbic.com/st9.shtml
5. Конституція України: Науково-практичний коментар/ В.Б. Авер’янов та ін..; ред. кол. В. Я. Тацій та ін.. – Харків: Видавництво „Право”; К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2003.
6. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. – К.: Видавничий Дім „Ін Юре”, 2003 р.